Сайт поета Анатолія Загравенка

“Іскрини дощу” — перша книга поета. Видана у Дніпропетровську у 1990 році за рекомендацією Кабінету молодого автора Спілки письменників України та обласного літературного об’єднання “Степ”.
Книга сповнена передчуттями суспільного і духовного оновлення та очищення нашого життя , котре аж ніяк не могло  бути здійсненим  в умовах імперської дійсності. Усе наносне, неприродне, брехливе, що насаджувалося старою системою, керованою лицемірами і нездарами від однієї панівної політичної сили, повинне було піти у небуття, немов би змитися дощем. Така головна ідея цієї збірки. Вона стала бібліографічною рідкістю і зацікавлені особи можуть розраховувати лише на ксерокопію цього видання. 

“Спадок”. Цю поетичну збірку видано в 1997 році у Центрально-Українському видавництві, що в м. Кіровограді. Редагував її керівник обласної письменницької організації, прозаїк Василь Бондар. Домінуюча тема збірки—знову ж таки Україна, її мужній і багатостраждальний народ, наша трагічна і героїчна історія, палка віра у світле і неодмінно тільки державне майбутнє. У книзі чимало ліричних творів про кохання, природу, на філософські теми.

“Дике поле”. Книгу видано у 1998 році. Цього разу поетичний фотооб’єктив автора спрямований на ту частину України, що вона міститься в її географічному центрі і в історії нашої держави відома під назвою Дике поле. Це були землі, що належали Запорозькій Січі і де були розселені запорожці, утримуючи свої зимівники, своєрідні пункти охорони краю від нападників. Ці пункти були надійно зв’язані між собою. Сигнали від однієї сторожової вежі до іншої передавалися за допомогою запалених вогнищ.
З почуттям великої гордости, а то й болю, говориться в книзі про вчорашній і сьогоднішній день рідної Вітчизни. Хіба не цілком навмисне дикопільство нав’язувалося нашому народові  у вигляді репресійних нищень і голодоморів. А найновітніше чорнобильське лихо немовби перемістило історичне Дике поле в інше місце. Від Дикого поля цілком ще не відійшла наша батьківщина  і в своєму уже державному сьогоденні. Така головна думка цієї книги, пронизаної палкою синівською любов’ю до рідної землі, її багатостраждального народу.

“Меди полинові” ( 1999 р. ) — книга лірики. Першу її частину складають твори про кохання, взяті з попередніх трьох збірок, а дві послідуючі містять твори, котрі раніше не друкувалися. Книга може бути хорошим подарунком коханій людині. В ній кожен зможе знайти  рядки ніби про себе, про те, що було з ним.

„Доля” ( 2000 р.) --- поетична книга, що сповнена тривоги і болю за подальшу ніби формально і державну та незалежну долю рідної країни, але насправді, ще з такими відчутними родинними плямами та рубцями, що залишили на її лоні ненависні імперські режими як царський, так і більшовицький, що не вступали один одному в україноненивисництві, її духовному та фізичному нищенні.
У книзі читач знайде чимало критичних закидів на адресу кучмівського режиму, котрий фактично став прямим продовжувачем тихого нищення України в нових історичних умовах, як не парадоксально, вже в умовах української державної незалежності.
По-новому в книзі визначається автором почуття сучасного інтернаціоналізму. Бо народи на планеті все ж приречені на те, щоб жити не відособлено. Але єднати їх повинне почуття, що всі нації і народності є рівноправними на планеті і ніяка з них не повинна неволити іншу.

Як Божий сад, цвіте уся планета.
Чим більш на ній дерев, тим веселіш.
Я зрозумію кожного поета,
якщо у нього про вітчизну вірш.

Я помолюсь за кожного повстанця,
щоб у бою найтяжчім переміг.
Бог наділив Британію британцям,
а мій мені не зганьблений поріг.

Під всепланетні хуги та відлиги
немає в людства вищої мети,
як тим народам, що в Червоній книзі,
не дати вмерти, а допомогти.    

 

„Сповідь” ( 2001 р.) --  поетична збірка з трьох книг: „Супротив”, „Ранок”, „Сопілка з бузини”. Замість звичайної мирнобуденної розслабленості, що притаманна іншим народам планети, українець все ж змушений перебувати в напруженні, як середньовіковий лицар, не випускати з рук списа чи меча, не мати змоги скинути свої доспіхи. Ліричний герой поета чекає на підмогу -- на те, що в процес українського державотворення і державозбереження підключитьс й молоде покоління, що фактично й сталося, коли в національній історії з’явилося таке нове історичне явище як помаранчевий Майдан, стержневою силою якого виступала українська молода громадянська зміна.
Але у своїй збірці автор ще тільки закликав молодих швидше рости:

Не заздрю тим, що в палаці чужому.
І безпорадним не втираю сліз.
Бо мій то люд, вже мій, цупку солому
не у чужий, а в свій несе заміс.

Водою вправні поливають глину,
в минулі заготовлені віки.
Тож підростай і ти, мій любий сину,
щоб міг і я діждатись толоки.

 

Знайде читач у цій книзі чимало творів на тему сучасного українського сьогодення, часом ще далеко не такого, як ми б хотіли. Проте не зраджує поета й тверда віра в те, що з часом усе буде гаразд. Адже найголовніше, найкардинальніше -- державність і суверенність здобуто, а реальне їх втілення в життя -- то лише питання часу.
Чимало рядків у цій поетичній книзі присвячено першоджерелам нашої національної духовності, її збереженості в умовах далеко не сприятливих її утвердженню і культу в суспільстві. Характерною в цьому аспекті є поезія „На баштані”. Старий селянин в тяжких і потворних умовах сталінізму, коли публічно проголошувалося одне, а насправді коїлося протилежно інше, не тільки пригощає дітей кавунами, а й виступає дбайливим навчителем, щоб малі не зростали злодіями, хоч життєві умови і дорослих, і їх, малечу, спонукали саме до цього, бо інакше, власне, і не вижити.

Не всю Вітчизну ворог відбирає.
Частину збереже синівська кров,
щоб прорости із неї згодом знов,
хоч як сокира люто не рубає.

Чому саме цю поезію не лише написав ніби в благополучний для України час і поставив першим у своїй новій поетичній книзі автор? Бо велася чеченська війна, жорстока, кривава. Може саме розтерзана путінськими окупантами Чечня  була на той час головною перешкодою в імперських амбітних забаганках і  не пролилася можлива кров на не такій уже далекій від цієї нещасної, але нескореної землі у нас, на Україні. В цій книзі біль за всі українські негаразди, що мають під собою грунт недавнього імперського минулого, відчувається ще гостріший. Ліричний герой творчості Анатолія Загравенка, хоч і має державну Україну, все ж змушений зважати й на шипіння зміїне, маючи щастя нелегке своє.  Якому з пересічних українських  громадян, не кажучи вже про палких патріотів, не доводилося мати справу з одороблом лютим, що хотіло б його зіпхнути у прірву разом з традиційним національним конем?
Такі мотиви пронизують нову книгу поета „Часослов”  (2002 р.). 

                    
А значну частину нової поетичної збірки „Щастя” ( 2003 р. ) становлять тексти імовірних пісень. „Розвітрилені тополі” -- так іменується ця глава.
Послідуюча поетична книга Анатолія Загравенка має назву „Майдан” ( 2004 р.). Назву збірці дав одноіменний вірш про столичний Майдан 2004 року. Загалом же містить вона твори, котрі всебічно розкривають Україну у злополучний кучмівський час, що він не приніс довгоочікуваної українськості в Україну. Українська національна ідея не лише була грубо знехтувана тодішнім правлячим режимом, а й стала предметом грубих насмішок явно непатріотичної, космополітичної, корупційної і кримінальної влади.

Книзі „Пошук” ( 2006 р.) притаманні нові мотиви. В них відчутна спроба подати й ідеал для зразка. І першим, хто таким бачиться авторові, це сам народний Президент Віктор Ющенко. Поезії на цю тему -- цілком закономірні у творчості поета. Адже він у цей відповідальний час свої ідеали прагнув втілювати не лише в художній творчості, а й у практичній діяльності як член партії „Народний Союз Наша Україна”.
Віктор Ющенко для Анатолія Загравенка і сьогодні залишається прикладом українського державотворця, котрий покликаний вивести і неухильно веде Україну на цивілізований шлях історичного розвитку. І робить цю свою нелегку Мойсеєву роботу наш Президент майже одноосібно, не маючи біля себе такого, як треба, оточення з числа патріотичних сил. А народ ще поки теж до кінця не збагнув, що в особі нинішнього Президента він має справді велику людину, не менш значиму й для світової історії, ніж знаменитий Вашингтон.
Послідуюча книга, що задумана поетом, має назву „Ностальгія” ( 2007 р.). Ностальгія за чим, може виникнути запитання. Звичайно ж не за колишньою імперією. Хоча поет Анатолій Загравенко за віком належить до тих своїх співвітчизників, котрі ідеалами державності та соборності України просто таки не переймаються, а живуть вчорашнім та позавчорашнім днем. Тож поет не забуває  про їх фальшиві ідеали дужої руки, закручування гайок тощо. Він постійно викриває сталінізм, що він є фактично рідним братом гітлеризму. Зате ніколи Анатолій Загравенко, уродженець районного селища в центрі України, не приховував своїх великих і щирих симпатій до західноукраїнців, вояків УПА, членів ОУН, котрі так багато зробили задля сьогоднішніх наших благ державності і соборності. Поезій на цю тему в центральноукраїнського поета, нащадка запорізьких козаків, стільки, що їх вистачило б на  окрему поетичну книжку чи солідну добірку в часописі.

У даний час Анатолій Загравенко взявся й за написання прозових творів. Готових до друку має кілька оповідань. Написано ним і два драматичні твори: "Карцер" і "Мор", а також поему "Іванна". Герої цих творів - палкі борці за Україну, патріоти.